З Христинкою ми дружили ще з першого курсу. Разом жили в гуртожитку і на всіх парах сиділи за однією партою. Отримали дипломи і роз’їхалися назад по своїх домівках. Далі вона вийшла заміж, народила дитину.
А я ж не спішила. Пішла з головою у кар’єру. А сім’ю постійно відкладала на пізніше. Якось ми зустрілися в торговому центрі і домовилися про зустріч наступного дня. Так, щоб ніхто нікуди не поспішав, і ми могли насолодитися компанією один одного і порозмовляти по душах.
От тільки наступного дня, прямуючи до домовленого місця зустрічі, – я помітила, що моя подруга Христина прийшла з дитиною. У мене одразу зникло бажання іти далі до них. Адже я знаю, що таке діти.
У мене двоє похресників, і вони постійно перетягають всю увагу на себе і не дають дорослим нормально поспілкуватися. Це ж просто жах. Зараз почнеться: «Хочу пити», «Хочу їсти», «Хочу пісяти»… або «Мам, ну купи»….
А я ж була налаштована на розмови по душах. Ех.
Діватися мені було нікуди. Христина мене помітила і впевнено йшла мені на зустріч. Я подумала, ну добре, посиджу з ними кілька хвилин і втечу.
Ми зайшли до кафе. Присіли на літній терасі і зробили замовлення. Почали розмовляти. Син Христини увесь цей час спостерігав за рухом на вулиці і бавився своїми машинками.
Коли нам принесли наше замовлення, то я оговталася і запитала в подруги:
– А чому твій син такий чемний і жодного разу нас не перебив і не вередує.
А на замовлення, зауважу, ми чекали досить довго. Хвилин сорок мабуть.
Христина відповіла, що вони із народження поважають особистий простір кожного. Тому вона не заважає сину гратися із друзями, а він не завдає їй клопоту, коли вона розмовляє із дорослими.
Тоді я запитала у малюка, чому ж він не просить у мами морозива чи якихось цукерок.
Максим мені відповів:
– Тітонько, ну хіба ж ви не знаєте, що спочатку потрібно поїсти бульйон, пюре і відбивну. А пізніше, якщо мама дозволить, то і морозиво. Ви така доросла і не знаєте, що солодощі – не корисні?
Я була здивована, адже Максиму лише три з половиною роки.
Професор росте у подруги.
