Я пізно вийшла заміж та все закінчилося розчаруванням

Хочу з вами поділитися історією свого пізнього заміжжя. Думаю, що ця тема близька тим жінкам, які не змогли знайти своє кохання у юному віці і стали нареченими вже після сорока років.Як ви вже зрозуміли я одна з них. Правда, мій шлюб протримався недовго і я знову вільна. Але давайте про все по порядку. 

В школі я була спокійною і тихою дівчинкою, добре вчилася, тому з відзнакою закінчила школу на університет. Навчала я на факультеті “Культурологія”. 

Моя подруга і її чоловік вирішили знайти мені чоловіка. До слова, чоловік подруги Кирило, якому вже було 60 років, був переконаний, що знайти кохання можна у будь-якому віці. Мені тоді було 45+. 

Зустріч з моїм майбутнім чоловіком відбулася в моїй квартирі. Він одразу видався мені дуже привабливий, з гарними манерами, начитай, любив балет та театр. Мені було цікаво з ним спілкуватися, тому ми почали частенько зідзвонюватися.

Згодом ми почали ходити на побачення, а ще через деякий час від зробив мені пропозицію. Звісно, що я погодилася, бо розуміла, що це мій останній шанс побувати в ролі дружини і побудувати щасливу сім’ю. Я так давно про це мріяла. Я розуміла,що вже не зможу народити дитину, але хоча б спробую дізнатися, що таке подружнє життя. І за розлучення не переживаю, що нам ділити?

Після розписки ми закликали друзів на бенкет в кафе.

Поселились ми в моїй квартирі, бо в його жили син з дружиною і дітьми.

А далі почалося якесь жахіття…

Все своє свідоме життя я жила одна, була господинею свого будинку. В мене існували певні правила і порядки ведення домашніх справ.Мене страшенно бісило, коли чоловік робив щось по-своєму, не за моїми правилами.

Сідав в крісло і недбало стягав покривало, яке я сама вишивала, ось цими ручками. Він любив поїсти перед телевізор, пив чай і їв печення,  гарячий чай він клав на дерев’яний стіл, навіть, не підкладаючи під низ салфетку, через це на столі залишилися сліди. 

Мене завжди дивували історії про розкидані шкарпетки, ну не вірила я в те, що доросла адекватна людина може так робити. Як я помилявся. Мій робив, те саме. Одного разу я не витримала і попросила, щоб він свої шкарпетки кидав у корзину з брудним одягом. Він не образився на моє зауваження, але сказав, що цієї привички важко позбутися. Мені було бридко навіть доторкатися до них. Я була переконана, що кожен повинен сам слідкувати за чистотою свого одягу. Проте, мій чоловік був іншої думки і щораз “тішив” мене порцією брудної білизни та ще й цікавився, коли я виперу.  

Я постійно не висипалася. Виявляється спати з кимось в одному ліжку – це пекло. Зазвичай, я засинала, читаючи книжку, вибирала позу і місце, щоб мені було зручно, могла взагалі розтягнутися на все ліжко. А тепер все інакше. Чоловік  вмикав телевізор, що в свою чергу заважало мені читати, плюс він жахливо храпів і ще я спала в такій незручній позі, що мене потім вся шия боліла. Про який міцний і здоровий сон може йти мова? Та зранку, я розуміла, що звертаю увагу на дрібниці, що в кожної людини є свої звички і викорінити їх в такому віці неможливо. 

Та мене і далі все дратувало: як він цямкав, коли їв, як він складав посуд, як він чистив зуби, як застеляв ліжко.

Найгірше в цій ситуації те, що він поводиться, ніби на відпочинку.  Всі домашні справи лягли на мої плечі – і прибирання, і прання, і готування їжі, і покупки. До того все необхідне для дому завжди купляла я за власні кошти, у нього завжди були якісь проблеми з грошима, або карточку заблокують, або зарплату затримують, а нещодавно взагалі з’явилися жарти про спільний бюджет. 

Останньою краплею стало те, що викликало у мене такий шок і злість. У нас зломалася розетка і він замість того аби самому відремонтувати, сказав мені, щоб я викликала майстра. 

Після цього я стала думала про те, навіщо мені вдома чужа людина, яка має свої привички та погляди на життя, які так відрізняються від моїх. Ми дві сформовані особистості, які стараються прижитися, щоб не постаріти на самоті. Моє терпіння вже на межі. А мені ще й п’ятдесяти нема, до старості ще огого.

Я наважилася на розмову. Пояснила, що я відчуваю, сказала, що мене дратує спільне життя з ним і що там потрібно розійтися. Те, що відповів мій чоловік мене вразило: “Дивно, я був впевнений, що нам разом добре живеться. Ти мені дуже нагадувала мою колишню дружину”. Він звик, що йому все життя все підносять під ніс, прибирають, готують, доглядають. І гадав, що я така сама. 

Запропонувала розійтися мирно, не люблю я всіх цих сварок та скандалів. Шлюб наш тримав більше, ніж півроку.

Та тут з’ясувалося, що син мого вже колишнього чоловіка, вирішив остаточно залишитися жити в квартирі батька.Певно, надіявся, що його тато буде жити зі мною. Можливо,думав, що я і свою квартиру  в спадок залишу.  

Син його, разом з дружиною і сином, прийшов до мене і на колінах благав повернутися до батька. Запевняла, що тато хороший, а в них троє дітей, жити нема де. Я не стерпіла і влаштувала скандал.

Аж через три місяці чоловік дав згоду на розлучення і то при умові, що я поверну йому все, що він дарував і купляв. Та без проблем, дешеві сережки і відро зі шваброю мені не потрібні. 

Хоч трохи розбавила свої сірі будні. Але голову не покидають думки, чи дійсно в зрілому віці можна справжнє кохання, чи нас чекають лише розчарування? Чи є певний вік, до якого треба обов’язково вийти заміж, народити дітей і доживати останні роки свого життя в мирі та любові?

Оцініть статтю
To-Day
Я пізно вийшла заміж та все закінчилося розчаруванням